вторник, 31 марта 2015 г.

Квартирный ответ 2.

Когда я приехала в Этот город жить, мне было шестнадцать лет и триста шестьдесят четыре дня. Поселилась я в комнате у одной странной старухи, которая, честно говоря, пока присутствовали мои родители, не казалась странной. Но старухой была даже тогда. Первый этаж, две минуты спокойным шагом до университета, во дворе живет кот, а двор охраняется управлением железной дороги – красота и студенчество. Я тот двор до сих пор показываю людям, которые мне как-то особенно понравились – там замечательно. Как предметы первой необходимости мне купили лампу и одеяло. В тот же день родителей я провела на вокзал, радовалась, что дома ждет лампа и ушла гулять. Т.е. не совсем гулять: села в трамвай и куда-то поехала, увидела парк и вышла ходить. Города, конечно, не зала, людей в нем знала двух – старуху и свое отражение в каждом зеркале. Понимание «что-то пойдет не так» пришло сразу же, когда я вернулась домой. Во-первых, я не смогла открыть дверь, потому что хозяйка квартиры заперла её на все замки, чтобы наверняка не пропустить мое появление – долго кричала и говорила, что переживала за меня. Мы же почти породнились, по её словам, а тут я бамц и ушла. На несколько лишних часов (по её графику). Несколько раз я просыпалась от того, что на меня кто-то смотрит – отвратительное чувство, честно говоря: открываешь глаза, а над тобой девяностолетнее лицо смотрит и вопросительно молчит. «Мне ко второй, честно, я ещё посплю», - но какое уже здесь посплю, если полтора метра до дверей она шаркающе преодолевает ещё минут двадцать, а ты уже зарекаешься спать навсегда. Часто она любила звать меня к себе и рассказывать истории, истории были стереотипные и у меня таких точно не будет, я не покоряла всех прошедших мимо меня мужчин и в меня не влюблялся «тот завидный дядька». Кстати, она всегда очень следила за моей реакцией и, если я прекращала делать заинтересованное лицо, томно дышала, переспрашивала по поводу моей увлеченности, но любой ответ её устраивал и говорить она, конечно, продолжала. Позже случилась удивительная история: прямо на клумбу напротив моего окна упал мужчина, дернулся несколько раз и больше не дергался никогда. Я побежала к ней в комнату, мол, телефон дайте, в скорую позвоним, она ответила громким «ох», посмотрела в окно и нервно начала набирать номер телефона. Позвонила соседке со второго этажа, Марусе, кажется. «Посмотри в окно, ты видишь, что случилось?! Это тот алкаш с третьего. Прямо на клумбу упал! И ладно бы просто упал и укотился в бок, так нет же – лежит и помял все розы». Мягко говоря, удивившись, я забрала сигареты и ушла снова гулять. После того случая мы ещё пожили вместе около недели, но я уже была на чемоданах и знала, что новая моя соседка будет темноволосой молодой и красивой.

Вторая квартира Этого города была не очень интересной в плане примерно всего, я жила в проходной комнате двухкомнатной хрущевки, первый, кажется, месяц вообще жила одна, как оказалось, по причине тяжелых душевных травм и зализывания их же подругами моей новой сожительницы. Жили мы как на пороховой бочке: с первого еще дня на той квартире мы знали, что она выставлена на продажу, а это означало незабываемое «девочки вы дома? Я под подъездом, через пять минут буду с ЛЮДЬМИ» в семь утра субботы. Да и неудобно, уходя куда-то не оставишь на шкафу или в ванной сохнуть трусы – а вдруг ЛЮДИ придут. Однажды в пятницу перед Пасхой у нас сгорел холодильник, мы сообщили об этом прискорбном факте хозяину квартиры, он ответил, что без холодильника нам, наверное, будет не очень удобно жить и положил трубку. Закончилось все так же бессмысленно: когда квартиру продали, а мы уже знали, куда будет наше дальше, ещё до выселения мне пришло смс с текстом «из твоей комнаты вывезли все вещи» - спать можно было на полу, а укрыться батареей. Хотя нет, у меня ведь все ещё было одеяло! Вернулась домой, огляделась, села на пол и долго думала, ситуация, конечно, решилась, но там оказалось крутое эхо и в следующие дни моя комната служила нам складом с пакетами и чемоданами. Пока друзья моей сожительницы таскали вещи из одной квартиры в другую, она сидела на своей кровати и курила – это вам за холодильник, - сказала она, а потом ещё стащила несколько вилок. Тоже за холодильник.

понедельник, 2 марта 2015 г.

Українська народна шизофренія


Ми вирощені як шизофреніки, ми ледве не від народження вдихали відчуття постійної провини і гордості. Ця шизофренія викохувалася, звісно, у школі на уроках мови, літератури, історії та інших – тут вже кому як пощастило на вчителя. Бути щасливими і безтурботними ми не можемо апріорі. Знаєте, у мене таке буває у повсякденні, мені одного разу навіть друг говорив, мовляв, коли у тебе в житті все добре – ти нудна і нещасна, а раптом з’являється справжній, або ж удало вигаданий привід для страждань – ти нарешті як вареник у маслі, риба у воді або перекотиполе у полі. І це правда, бо не страждати ми просто не можемо. Тобто, звісно, можемо, і я навіть знаю приклади, але ті приклади – до неймовірності космополітичні особи, на яких штампи ментальності ледве помітні, або й узагалі стерті.
Все, що вдається робити круто у цій державі – неодмінно про негаразди. Як взагалі можна полюбити цю літературу, цю культуру, коли ти не знаєш – плакати тобі, чи брати зброю до рук?
 На уроках мови – пишалися дивним і обридлим рефреном: українська – друга за милозвучністю у світі, а потім соромились, що термінологію власну вигадати (радше – укріпити у вжитку та свідомості) нам так і не вдалося. Про літературу взагалі варто говорити? І мова навіть не йде про Шевченка, ми пишалися зміною у жіночій свідомості на прикладі Кобилянської та Лесі, але, правду кажу, коли читала прозу першої – розривалася у бажанні повіситись і лаятись матом, бо ж, жінко, скільки можна?! Наче і в руки себе взяла, а світ досі темно-сірий майже чорний. Історія – те ж саме, нас переконували, що ми ніколи не нападали першими (сумнівна чеснота, варто визнати), давали відсіч загарбникам та усіляким мудакам, але чоловіки усе одно вмирали, жінки плакали, ми завжди потерпали і отримували приводи збагатити фольклор. Не так давно на екрани вийшов чудовий фільм «Поводир» в сюжет якого покладено одну із тих небагатьох тем, які мене дійсно зацікавили у шкільній програмі з історії – розстріл сліпих кобзарів. І фільм, варто визнати, хороший і якісний, і тема близька більшості українців, бо певним чином із землею і росою ми всмоктували образи та трагізм цих сліпців. Однак, як казав мій друг – я хочу супергероїв, я хочу щоб мої діти росли на них. І йдеться, звісно, не про те, що ми мусимо забути і відкинути, але принаймні менше рефлексувати виключно на страждальні образи. Гоголь писав, Донцов цитував, що, звісно, література має не тільки розважати, автор зобов’язаний давати моральний приклад своїми персонажами. Втім, у Боллівудському кінематографі маємо напрочуд чітке розмежування на добро і зло. Добро танцює краще і перемагає, добром – добре бути, та чи це дійсно те, що може бути на часі тут і зараз?
Враження таке, що ми у кожен період історії закочували рукави, а потім опускали руки. І це якийсь перманентний стан нашого суспільства. На його основі замішаний патріотизм, який доречніше називати вишиватництвом – всі ці синьо-жовті паркани і герби на кожному кроці – не надто здорова ознака любові до Батьківщини у 21 столітті. Це може видатися мало пов’язаним, однак особисто я бачу дуже тісну взаємодію: десь глибоко всередині всі пам’ятають, що хата – побілена, садок – вишневий, а козак – непереможний, але куди втулити ту пам’ять у нинішньому світі – незрозуміло, тому і малюємо тризуб на (неодмінно) світшоті.
Українське мистецтво у класичному його розумінні (а воно у майже всіх класичне, бо всі ми вийшли з середньої школи) викликає тільки змішані відчуття – і це у кращому випадку, це у свідомому вже віці, до того (зазвичай) – стійка відраза.
Десакралізація національного мистецтва – одна із необхідних та катастрофічно важливих рис, і десакралізація ця може і повинна відбуватися навіть у сусідстві із традиційною моделлю (ох, як це паскудно звучить!) патріотичного виховання. Автопортрет голого Шевченка – і от він вже не ідеальний вусань у шапці, а звичайний собі геній, котрий був реально живим, а не дивився на людей виключно із картин, Франко – сифілітик (так, тема для полеміки, яку неможливо закрити) і вже теж реальний дядько з реальною хворобою, бо, знаєте, у ніжному шкільному віці дуже виводить із себе, що творці всі  померли від сухот і благородно страждали на мігрень. І це я пишу лише про верхівку айсбергу, а довести, що майже усі наші світила мали шкіру, вуха, ставили собі синці і, цілком імовірно, вели не надто праведний спосіб життя можна у три кроки. І подібна дія зовсім не скасує їхнього генія, але діти в школі і всі ті дорослі, хто виріс із них, припинять собі уявляти, що є – ми з усіма недоліками, а є – вони, ідеальні портрети, які, певно, навіть до вбиральні не ходили – аж настільки вони ідеальні.


Ні, я не хочу узагальнювати, ми маємо багатий та потужний культурний спадок, все що на мою думку необхідно змінити – трішки відкоригувати кут погляду на нього, і у намаганні зрозуміти, на якому ми етапі розвитку – дивитися на календар, а не у літопис. У календарі, між іншим, вже п’ятнадцятий рік століття двадцять першого.