Українська народна шизофренія

Ми вирощені як шизофреніки, ми ледве не від народження вдихали відчуття постійної провини і гордості. Ця шизофренія викохувалася, звісно, у школі на уроках мови, літератури, історії та інших – тут вже кому як пощастило на вчителя. Бути щасливими і безтурботними ми не можемо апріорі. Знаєте, у мене таке буває у повсякденні, мені одного разу навіть друг говорив, мовляв, коли у тебе в житті все добре – ти нудна і нещасна, а раптом з’являється справжній, або ж удало вигаданий привід для страждань – ти нарешті як вареник у маслі, риба у воді або перекотиполе у полі. І це правда, бо не страждати ми просто не можемо. Тобто, звісно, можемо, і я навіть знаю приклади, але ті приклади – до неймовірності космополітичні особи, на яких штампи ментальності ледве помітні, або й узагалі стерті.

Все, що вдається робити круто у цій державі – неодмінно про негаразди. Як взагалі можна полюбити цю літературу, цю культуру, коли ти не знаєш – плакати тобі, чи брати зброю до рук?

 На уроках мови – пишалися дивним і обридлим рефреном: українська – друга за милозвучністю у світі, а потім соромились, що термінологію власну вигадати (радше – укріпити у вжитку та свідомості) нам так і не вдалося. Про літературу взагалі варто говорити? І мова навіть не йде про Шевченка, ми пишалися зміною у жіночій свідомості на прикладі Кобилянської та Лесі, але, правду кажу, коли читала прозу першої – розривалася у бажанні повіситись і лаятись матом, бо ж, жінко, скільки можна?! Наче і в руки себе взяла, а світ досі темно-сірий майже чорний. Історія – те ж саме, нас переконували, що ми ніколи не нападали першими (сумнівна чеснота, варто визнати), давали відсіч загарбникам та усіляким мудакам, але чоловіки усе одно вмирали, жінки плакали, ми завжди потерпали і отримували приводи збагатити фольклор. Не так давно на екрани вийшов чудовий фільм «Поводир» в сюжет якого покладено одну із тих небагатьох тем, які мене дійсно зацікавили у шкільній програмі з історії – розстріл сліпих кобзарів. І фільм, варто визнати, хороший і якісний, і тема близька більшості українців, бо певним чином із землею і росою ми всмоктували образи та трагізм цих сліпців. Однак, як казав мій друг – я хочу супергероїв, я хочу щоб мої діти росли на них. І йдеться, звісно, не про те, що ми мусимо забути і відкинути, але принаймні менше рефлексувати виключно на страждальні образи. Гоголь писав, Донцов цитував, що, звісно, література має не тільки розважати, автор зобов’язаний давати моральний приклад своїми персонажами. Втім, у Боллівудському кінематографі маємо напрочуд чітке розмежування на добро і зло. Добро танцює краще і перемагає, добром – добре бути, та чи це дійсно те, що може бути на часі тут і зараз?

Враження таке, що ми у кожен період історії закочували рукави, а потім опускали руки. І це якийсь перманентний стан нашого суспільства. На його основі замішаний патріотизм, який доречніше називати вишиватництвом – всі ці синьо-жовті паркани і герби на кожному кроці – не надто здорова ознака любові до Батьківщини у 21 столітті. Це може видатися мало пов’язаним, однак особисто я бачу дуже тісну взаємодію: десь глибоко всередині всі пам’ятають, що хата – побілена, садок – вишневий, а козак – непереможний, але куди втулити ту пам’ять у нинішньому світі – незрозуміло, тому і малюємо тризуб на (неодмінно) світшоті.

Українське мистецтво у класичному його розумінні (а воно у майже всіх класичне, бо всі ми вийшли з середньої школи) викликає тільки змішані відчуття – і це у кращому випадку, це у свідомому вже віці, до того (зазвичай) – стійка відраза.

Десакралізація національного мистецтва – одна із необхідних та катастрофічно важливих рис, і десакралізація ця може і повинна відбуватися навіть у сусідстві із традиційною моделлю (ох, як це паскудно звучить!) патріотичного виховання. Автопортрет голого Шевченка – і от він вже не ідеальний вусань у шапці, а звичайний собі геній, котрий був реально живим, а не дивився на людей виключно із картин, Франко – сифілітик (так, тема для полеміки, яку неможливо закрити) і вже теж реальний дядько з реальною хворобою, бо, знаєте, у ніжному шкільному віці дуже виводить із себе, що творці всі  померли від сухот і благородно страждали на мігрень. І це я пишу лише про верхівку айсбергу, а довести, що майже усі наші світила мали шкіру, вуха, ставили собі синці і, цілком імовірно, вели не надто праведний спосіб життя можна у три кроки. І подібна дія зовсім не скасує їхнього генія, але діти в школі і всі ті дорослі, хто виріс із них, припинять собі уявляти, що є – ми з усіма недоліками, а є – вони, ідеальні портрети, які, певно, навіть до вбиральні не ходили – аж настільки вони ідеальні.

Ні, я не хочу узагальнювати, ми маємо багатий та потужний культурний спадок, все що на мою думку необхідно змінити – трішки відкоригувати кут погляду на нього, і у намаганні зрозуміти, на якому ми етапі розвитку – дивитися на календар, а не у літопис. У календарі, між іншим, вже п’ятнадцятий рік століття двадцять першого.