Ми вирощені як шизофреніки, ми ледве не від народження вдихали відчуття
постійної провини і гордості. Ця шизофренія викохувалася, звісно, у школі на
уроках мови, літератури, історії та інших – тут вже кому як пощастило на
вчителя. Бути щасливими і безтурботними ми не можемо апріорі. Знаєте, у мене
таке буває у повсякденні, мені одного разу навіть друг говорив, мовляв, коли у
тебе в житті все добре – ти нудна і нещасна, а раптом з’являється справжній, або
ж удало вигаданий привід для страждань – ти нарешті як вареник у маслі, риба у
воді або перекотиполе у полі. І це правда, бо не страждати ми просто не можемо.
Тобто, звісно, можемо, і я навіть знаю приклади, але ті приклади – до неймовірності
космополітичні особи, на яких штампи ментальності ледве помітні, або й узагалі
стерті.
Все, що вдається робити круто у цій державі – неодмінно про негаразди. Як
взагалі можна полюбити цю літературу, цю культуру, коли ти не знаєш – плакати тобі,
чи брати зброю до рук?
На уроках мови – пишалися дивним і
обридлим рефреном: українська – друга за милозвучністю у світі, а потім
соромились, що термінологію власну вигадати (радше – укріпити у вжитку та
свідомості) нам так і не вдалося. Про літературу взагалі варто говорити? І мова
навіть не йде про Шевченка, ми пишалися зміною у жіночій свідомості на прикладі
Кобилянської та Лесі, але, правду кажу, коли читала прозу першої – розривалася у
бажанні повіситись і лаятись матом, бо ж, жінко, скільки можна?! Наче і в руки
себе взяла, а світ досі темно-сірий майже чорний. Історія – те ж саме, нас
переконували, що ми ніколи не нападали першими (сумнівна чеснота, варто
визнати), давали відсіч загарбникам та усіляким мудакам, але чоловіки усе одно вмирали,
жінки плакали, ми завжди потерпали і отримували приводи збагатити фольклор. Не
так давно на екрани вийшов чудовий фільм «Поводир» в сюжет якого покладено одну
із тих небагатьох тем, які мене дійсно зацікавили у шкільній програмі з історії
– розстріл сліпих кобзарів. І фільм, варто визнати, хороший і якісний, і тема
близька більшості українців, бо певним чином із землею і росою ми всмоктували
образи та трагізм цих сліпців. Однак, як казав мій друг – я хочу супергероїв, я
хочу щоб мої діти росли на них. І йдеться, звісно, не про те, що ми мусимо
забути і відкинути, але принаймні менше рефлексувати виключно на страждальні
образи. Гоголь писав, Донцов цитував, що, звісно, література має не тільки
розважати, автор зобов’язаний давати моральний приклад своїми персонажами.
Втім, у Боллівудському кінематографі маємо напрочуд чітке розмежування на добро
і зло. Добро танцює краще і перемагає, добром – добре бути, та чи це дійсно те,
що може бути на часі тут і зараз?
Враження таке, що ми у кожен період історії закочували рукави, а потім
опускали руки. І це якийсь перманентний стан нашого суспільства. На його основі
замішаний патріотизм, який доречніше називати вишиватництвом – всі ці
синьо-жовті паркани і герби на кожному кроці – не надто здорова ознака любові
до Батьківщини у 21 столітті. Це може видатися мало пов’язаним, однак особисто
я бачу дуже тісну взаємодію: десь глибоко всередині всі пам’ятають, що хата –
побілена, садок – вишневий, а козак – непереможний, але куди втулити ту пам’ять
у нинішньому світі – незрозуміло, тому і малюємо тризуб на (неодмінно)
світшоті.
Українське мистецтво у класичному його розумінні (а воно у майже всіх
класичне, бо всі ми вийшли з середньої школи) викликає тільки змішані відчуття –
і це у кращому випадку, це у свідомому вже віці, до того (зазвичай) – стійка відраза.
Десакралізація національного мистецтва – одна із необхідних та
катастрофічно важливих рис, і десакралізація ця може і повинна відбуватися навіть
у сусідстві із традиційною моделлю (ох, як це паскудно звучить!) патріотичного
виховання. Автопортрет голого Шевченка – і от він вже не ідеальний вусань у
шапці, а звичайний собі геній, котрий був реально живим, а не дивився на людей
виключно із картин, Франко – сифілітик (так, тема для полеміки, яку неможливо
закрити) і вже теж реальний дядько з реальною хворобою, бо, знаєте, у ніжному
шкільному віці дуже виводить із себе, що творці всі померли від сухот і благородно страждали на
мігрень. І це я пишу лише про верхівку айсбергу, а довести, що майже усі наші
світила мали шкіру, вуха, ставили собі синці і, цілком імовірно, вели не надто
праведний спосіб життя можна у три кроки. І подібна дія зовсім не скасує
їхнього генія, але діти в школі і всі ті дорослі, хто виріс із них, припинять
собі уявляти, що є – ми з усіма недоліками, а є – вони, ідеальні портрети, які,
певно, навіть до вбиральні не ходили – аж настільки вони ідеальні.
Ні, я не хочу узагальнювати, ми маємо багатий та потужний культурний спадок,
все що на мою думку необхідно змінити – трішки відкоригувати кут погляду на
нього, і у намаганні зрозуміти, на якому ми етапі розвитку – дивитися на
календар, а не у літопис. У календарі, між іншим, вже п’ятнадцятий рік століття
двадцять першого.
Комментариев нет:
Отправить комментарий